Поезія, що надихає
Які б в моїй душі
Не відбувались злами,
Нема святіш,
Як Україна-Русь.
Жовто-блакитними
Виводжу кольорами:
Я вірю!
Я надіюсь!
Я молюсь!
В. Крищенко
Не зобидь ні старця, ні дитину,
Поділись останнім сухарем,
Ми ж не вічно на землі живем,
У могилу не бери провину.
Зло нічого не дає, крім зла,
Вмій прощати, як прощає мати.
За добро спіши добром воздати,
Мудрість завше доброю була.
Витри піт холодний із чола
І трудись, забувши про утому,
Бо людина ціниться по тому,
Чи вона зробила, що могла,
Скільки сил у неї вистачало,
Щоб на світі більше щастя стало.
Микола Луків
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: – Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: – Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами –
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
Ліна Костенко